Скадовська команда завершила дослідження нового маршруту для туристів! Діяльність родин французів-емігрантів Рув’є, Вассаль, Потьє відчутно вплинула на розвиток економіки та культури Півдня України

Новий туристичний маршрут

    Прибулі у Північне Причорномор’я французи належали до політичної еміграції, більшість із них були представниками знатних дворянських родів. Їх перебування у регіоні зіграло свою роль у формуванні специфічного культурного ландшафту Півдня України. За місцями розташування поселень французьких емігрантів та історичними памятками, які залишили вони  нам внаслідок своєї діяльності, профіквестівці проклали новий туристичний маршрут, що пролягає через селище Лазурне, озеро Устричне, Софіївське гирло,  косу Левкіна, мис Джарилгач та  косу Глибоку.

Розпочинається маршрут у селищі Лазурному. У далекому 1804 році весь  острів Джарилгач та землі вздовж Джарилгацької затоки, в тому числі місце, де нині розташоване селище Лазурне, Указом імператора Олександра І надані французькому емігранту Вільгельму Рувьє (1760-1815 рр.), який разом із родиною у добу Великої французької революції, ховаючись від переслідування, спочатку емігрував до Іспанії, а потім до Росії. Комерції радник, кавалер всіх гільдій Вільгельм Рув’є із родиною оселився на землях Таврійської губернії, заснувавши економію Софіївка, названу на честь старшої доньки.

Ще однією  з причин переселення підданих Французької держави була комерційна привабливість регіону, можливість вільно займатися підприємницькою діяльністю.

     Російський уряд виділив йому для розведення овець 34,67 тисяч десятин землі на пільгових умовах на 10 років у Таврійській губернії (нині  – Голопристанський, Цюрупинський та Скадовський райони Херсонської області, землі Автономної Республіки Крим).

      Представники роду Рув’є на цих землях заснували і придбали 15 економій: Софіївка, Новософіївка, Миколаївка, Буркути та ін. До складу їхніх земель увійшла територія нинішнього Чорноморського біосферного заповідника, землі Тендрівської коси, острів Джарилгач. За  умовами договору землі повинні бути освоєні за 10 років, в іншому випадку їх необхідно буде повернути державі. Крім виділеної землі, Вільгельм Рув’є отримав державну грошову позику на розвиток вівчарства. Ці гроші він використав на закупівлю і завезення з Іспанії овець іберійської породи, мериносів.

      Вирощував він овець на острові, де кормом для них був солерос європейський. Головними  умовами російського уряду було те, щоб       Рувьє довів поголів’я до 100 тисяч і продавав тварин за ціною не вище 25 рублів за барана та 15 рублів за вівцю.

      Пізніше у маєтку Софіївка було засновано кінний завод із розведення азіатської породи коней – ахалтекинської.

Вільгельм Рув’є і Рене Вассаль, його далекий родич, який пізніше став чоловіком старшої доньки Софії, заклали потужну базу для заснування та розвитку перших вівчарських заводів. які стали основою для агропромислового розвитку Півдня.

На захід від селища Лазурне розташоване солоне озеро Устричне, лагунного походження. Вода в цій водоймі завдяки водоростям має рожеве забарвлення. Від Чорного моря озеро відокремлене пересипом, який є косою. Пересип періодично сполучається з відкритим морем протокою. Колись озеро сполучалося також з Джарилгацькою затокою. Це озеро значиться ще на карті французького інженера Гійома Лавасера де Боплана (1648 р.) й зветься Солоні води. В озері Устричному нащадки Вільгельма Рув’є вирощували устриць (звідси й назва), а з 1841 року зяті першого власника теж французи Карл Потьє та Андре Марі добували сіль. Щорічний видобуток самоосадної солі на озері Устричному сягав 250 тисяч пудів (4тисячі тонн).

     У 1815 році уряд закріпив за Вільгельмом Рув’є і всіма його нащадками виділені землі і віддав у довічне володіння. У цьому ж році Вільгельм Рув’є під час ділової поїздки до Італії раптово помер і був похований у Трієсті. Після його смерті сімейний бізнес очолювали його дружина Клара, чоловік старшої доньки Софії – Рене Вассаль, чоловік доньки Зої – П’єр Марі, а з 1836 року і чоловік доньки Клари – Шарль Потьє.

     П’єр Анрі (Петро Андрійович) Марі, один  із зятів Рув’є,  сподіваючись повернути колишній статус на батьківщині, почав судовий процес. Однак нервова напруга дала про себе знати: у нього стався інсульт. Запросивши російського консула в Ніцці, вмираючий склав заповіт на користь дружини. По смерті чоловіка Варвара Марі привезла його тіло до Софіївки. Нині могила відомого француза  знаходиться на місцевому кладовищі у Лазурному.

   Французькі емігранти зробили благодійність важливим пунктом свого життя. Допомагати, а часом і рятувати своїх співвітчизників, що потрапили у важке становище в чужій країні, стало для них нормою.

      У маєтку Новософіївка Рене Вассаль вибудував лікарню, до якої зверталися за медичною допомогою не тільки члени сім’ї, а й сусіди – поміщики і навіть кріпаки. Лікування надавалося безплатно.

    Нащадки Рене Вассаля продовжили його благодійну діяльність. Коли у маєтку Cофіївка було відкрито двокласне народне училище, частково його фінансували.

     Під час Кримської війни на окупованій французькою ескадрою території опинились економії Софіївка, Новософіївка, Михайлівка, Кларівка, землі острова Джарилгач, Тендрівська коса. На відміну від сусідських маєтків, маєтки французів не були розграбовані. Проте французи по крові не прийняли загарбницьких дій співвітчизників. Із економії Кларівка (нині – село Круглоозерка), куди переїхав на той час важко хворий Карл Іванович Потьє, таємними стежками, минаючи французькі кордони, рухалися валки підвід, навантажені сіном. На переправі в Каховці сіно перевантажували і розвозили по пунктах, через які перевозилися поранені під Севастополем. Таким чином, завдяки вчасно прибулому корму для коней, рятувалися життя важкопоранених солдатів і офіцерів.        Також Карл Потьє перерахував до фонду допомоги пораненим 3 тисячі рублів сріблом. Сімейство Вассаль також надавало фінансову допомогу постраждалим під час військових дій. Так, Євген Романович Вассаль перерахував на допомогу пораненим 6 тисяч рублів сріблом.

   Залишили французи господарський слід і на острові Джарилгач, який уперше детально зазначено на карті французького мандрівника та водночас ченця-францисканця Андре Теве. При трьох французьких королях він був королівським картографом та історіографом. Карта Андре Теве датується 1586-1592 рр. Єдине місце на острові, де зображено будинки, це швидше за все, сучасна пристань біля коси Глибока. Названа вона Port de Goroch. На цьому ж місці і нині знаходиться пристань.

   У 1902 році на мисi Джарилгач, в координатах  46о00' та 33о04', встановлено маяк, виготовлений у вигляді білої залізної башти розкосої системи з центральною трубою. Ажурний металевий каркас маяка та вся необхідна оснастка були виготовлені в Парижi на кошти Сергія Балтазаровича Скадовського. Оповіді про те, що маяк проектував французький інженер Александр Ґюстав Ейфель, не знаходять підтвердження, але, можливо, він був зроблений в одній із інженерних майстерень великого француза.

     Цікавим є епізод часів Кримської війни,  пов’язаний із островом Джарилгач. 26 листопада 1854 року п’ять  французьких кораблів підійшли до острова Джарилгач. Губернатор краю наказав спалити сіно,  худобу відігнати з Джарилгача й  вивезти звідти все, що можна, а решту знищити. У січні 1855 року із 76 скирт сіна, що були на острові, перевезли на материк лише 24. Дійсно, французька ескадра висаджувалася на острів, щоб поповнити запаси прісної води, і використовувала сіно лише для розведення багаття.

     Вивчивши історичні матеріали, скадовська команда профіквестівців прийшла до висновку, що активна господарська та громадська діяльність родин французів-емігрантів Рув’є, Вассаль, Потьє відчутно вплинула на розвиток економіки та культури  Півдня України. Французи стали провідниками європейської культури, нових технологій у промисловому і сільськогосподарському виробництві, сприяли модернізаційним процесам, що відбувалися на півдні держави.

    Отже, ці історичні особи заслуговують на те, щоб сучасники та майбутні покоління знали їхні імена та  значний внесок у культурно-економічний розвиток Півдня України і, зокрема, Скадовщини.