неділя, 16 жовтня 2016 р.

Команда Великоолександрівського району «ПрофіАрт» презентує СІМ ЧУДЕС ВЕЛИКООЛЕКСАНДРІВЩИНИ

Про наш край можна розповісти багато цікавого.

Друга половина XVIII століття. Першими освоювачами цих земель стали переселенці з Чернігівської, Полтавської, Київської губерній. Вздовж звивистих берегів Інгульця почали з’являтися перші вулиці. Було це у 1784 року.

Так вважають історики. А за давньою легендою, що досі переказується з уст в уста, привів у ці місця людей один чоловік, бувалий в бувальцях, поважного віку. Звали його Олександром. Річка, ліс, широкі балки, неозорий степ всім сподобались. Вибрали місце для села. Не встигли як слід розбудуватися, обжитися – Олександр помер. На кладовищі з’явилася перша могила. А в поселення назва – Олександрівка. Неподалік почали розбудовувати ще одне село. Недовго думаючи, більше, на горі, назвали Великою Олександрівкою, а менше, біля підніжжя – Малою Олександрівкою.



З часу заснування селища пройшло трохи більше двох століть. За історичними мірками - це одна мить. В порівнянні з людським життям - майже вічність. Саме тому, до історичного минулого, ми, нащадки перших відчайдушних переселенців, відносимось з повагою.


Команда «ПрофіАрт» у рамках роботи над обласним профіквестом «В долонях степу і Дніпра» презентує краєзнавчу подорож «Сім чудес Великоолександрівщини».

Учасники команди, вивчивши туристичний потенціал району, проклали туристичний маршрут і запрошують усіх бажаючих відвідати першу на півдні України гідроелектростанцію, районний історико-краєзнавчий музей, Храм святого благовірного князя Олександра Невського, всесвітньовідомий курган Висока Могила, одну з найбільш звивистих степових річок світу – Інгулець, пам’ятники степового лісорозведення – заповідні урочища «Недогірський ліс», «Летючі піски», «Новодмитрівський ліс». Учні сподіваються, що у вас таки виникне непереборне бажання відвідати і на власні очі побачити всю красу, чарівність, неповторність Великоолександрівського краю.

І першою ми запрошуємо розгадати разом із нами Таємницю Недогірського дуба.

Не можемо сказати, що краї тутешні аж надто оповиті легендами, але одна з них, як на нас, вражає своєю реальністю. Її можна побачити, до неї можна доторкнутись. Це — віковічний дуб у Недогірському лісі.


Майже чверть тисячоліття цей ровесник нашого селища гомонить з вітрами історії. Над ним кресали блискавиці шалені грози і зупинялися у його кроні суховії та пилові бурі, він є живим свідком багатьох подій. Зелений патріарх став для місцевих жителів чимось більшим, значимішим ніж звичайне дерево. Люди давно помітили дивовижні його властивості. Тут, наприклад, вірять, що молодята, які за давньою традицією приходять до дуба за благословенням на шлюб, живуть у злагоді і любові довго і щасливо. Молитва біля зеленого Патріарха повертає жінкам втрачену надію на материнство. Товстелезний стовбур у кілька людських обхватів, розлога крона випромінюють дивовижну енергетику, яка благотворно впливає на людей.

Під розлогою кроною лісники спорудили декоративні зручні лави і сюди не заростають людські стежки. Покоління за поколінням здійснюють паломництво до легендарного дуба мої земляки. У далекій юності випало і мені почути захоплюючу легенду Недогірського лісу. Одного дня зустрівся мені на лісовій стежині незнайомий дідусь.. Довге сиве волосся хвилями спадало йому на плечі, очі світилися добротою. Він узяв мене за руку і привів на велику галявину, посеред якої росте наш дуб. Ми сіли на лаві і я, заплющивши очі, слухав дивну розповідь незнайомця. В уяві оживало видіння далекої пори.

.. .Червоне, немов вийняте з ковальського горна, сонце сідало за обрій і все довкола огортали вечірні сутінки. У землянці, вкопаній у крутий берег Інгульця, тьмяно горіла жовтого воску свічка. Долівка була встелена щойно скошеним запашним пирієм, а посеред землянки на покритій домотканим рядном лаві, склавши на грудях натруджені руки, лежав чоловік. Важка праця і літа випили його сили і родичі та сусіди у скорботі прощалися з ним.

— Є у мене останнє прохання, — ледь ворухнув вустами помираючий, — разом зі мною покладіть у домовину жолудя, якого я підібрав над Ворсклою, вирушаючи в ці полуденні краї...

— Бути по твоєму, Недогіре, — пообіцяли родичі і тієї миті у поночілому небі, прокресливши миттєвий слід, скотилася зірка... Як і просив Недогір, похоронили його з затиснутим у руці жолудем. А через деякий час над могилою пробився молодий дубок.

— Відтоді і росте він ось тут з руки Недогіра, — почув я голос дивного дідуся і розплющив очі. Біля мене на лаві нікого не було. Лише дуб-велетень тихо перемовлявся з молодими дубками, що ростуть навколо галявини.




Немає коментарів:

Дописати коментар